Форум

[Skeptic]

НАШІ ДИВЕРСАНТИ

Іван СТУПАК


Про існування вітчизняного армійського спецназу - а саме так широкий загал називає підрозділи спеціального призначення Головного управління розвідки МО України - нині знають, здається, всі. Проте ми маємо про нього досить поверхове уявлення. І це не дивно, адже тривалий час чи не єдиним джерелом інформації щодо специфіки роботи наших «командос» був «Акваріум»- повість колишнього радянського розвідника Віктора Суворова, опублікована в Україні на початку 90-х років.

Восени 2003 року чи не вперше за всю історію існування нашої військової розвідки її керівництво вирішило трохи підняти завісу таємності. Саме тоді представники центральних військових засобів масової інформації були допущені висвітлювати змагання команд спецназу, що проходили на базі однієї з частин спеціального призначення на Хмельниччині. Через два роки розвідники приймали на кіровоградській землі вже й цивільних журналістів. Навряд щоб ГУР стало відкритою для громадськості організацією, адже таємниці тут, як і раніше, зберігати вміють, однак можливість поспілкуватися зі справжніми універсальними солдатами представники ЗМІ отримали.

РАПТОВИЙ СМЕРЧ

Насправді ж і за часів СРСР, і протягом 14 років нашої державної незалежності військові «специ» намагалися не афішувати свого існування. Так, у Кіровограді, де розташована одна з частин спеціального призначення, й досі мало хто з жителів здогадується, що місцеві «десантники», окрім зовнішніх атрибутів — тільняшок та блакитних беретів, не мають нічого спільного з аеромобільними військами. Командування полку ставиться до цього поблажливо і на хибність іміджевого «піару» не скаржиться. Напівжартома офіцери пояснюють: щонайдовше не привертати зайвої уваги і залишатися непоміченими є одним із головних правил військової розвідки.

Правила, як відомо, на порожньому місці не виникають. Отже, основні постулати, якими керуються в розвідувально-диверсійних підрозділах армій усього світу, прямо залежать від специфіки завдань, що ставить перед ними вище командування. Сфера діяльності українського спецназу — активна розвідка у глибокому тилу ворога. Це означає, що розвідгрупа має не лише збирати та доповідати своєму керівництву певну інформацію в заданому районі, а й діяти «активно» — знищувати особливо важливі цілі: командні пункти, вузли зв’язку, ракетні установки, промислові та військові об’єкти стратегічного призначення, комунікації тощо.

За словами полковника Юрія Серветника, спецназівця з майже сорокарічним досвідом служби, робота закинутої у ворожий стан групи має виглядати так, ніби раптово пронісся смерч — виник нізвідки і зник у нікуди. При цьому, з одного боку, якщо «працювати» за шаблоном, не імпровізувати — рано чи пізно ворог зуміє «вирахувати» твій наступний крок. А з іншого — якщо не дотримуватись «правил жанру», розраховувати на успіх марно. Тому головні заповіді армійського спецназу прості й зрозумілі: «перш ніж кудись потрапити, обміркуй, як маєш звідти вибиратися», «без зв’язку — не воюй», «своїх не залишають».

Останнє правило для кожного бійця є, напевно, головним і сприймається на рівні підсвідомості. Природне загострене відчуття «ліктя товариша» — характерна риса, без якої у спецназі робити нічого. Не випадково однією із найважливіших умов, за якими формуються штатні розвідувально-диверсійні одиниці, є морально-психологічна сумісність членів команди.

ТРІЩИНА У БРАТСТВІ КІЛЬЦЯ

Існує кілька способів виходу групи в район ведення розвідки. Найшвидшим із них є десантування з літака. Отож, що таке парашут та як «смикати за кільце» у спецназі добре знають. Щороку кожний розвідник зобов’язаний виконати певну кількість стрибків різної складності, у тому числі з мінімально допустимої висоти, з повним бойовим навантаженням. Нині, задля економії авіаційного пального, стрибки виконуються здебільшого зі спеціально обладнаних транспортних гелікоптерів Мі-8. І хоча у самій техніці виходу з рампи літака і вертольота є деяка відмінність, проблема не в цьому. На якість підготовки істотно впливає інше. Скорочений до одного року термін служби строковиків змусив командування частин спеціального призначення значно зменшити обсяги всіх навчальних програм і, відповідно, повітряно-десантної підготовки. За таких умов, вважають фахівці, не варто розраховувати на те, що розвідувальні групи, укомплектовані особовим складом строкової служби, зможуть виконувати завдання будь-якої складності. Виправляти ситуацію планується за рахунок прискореного набору контрактників.

Нині ж, аби не допустити зниження рівня боєготовності, командування прагне приділяти більше уваги підготовці кадрових військовослужбовців і тих контрактників, які вже зарекомендували себе справжніми професіоналами. А таких людей у спецназі — більшість. Інакше й бути не може, адже служба тут не мед, і витримати всі її навантаження здатні лише по-справжньому віддані своїй справі бійці.

З БІНОКЛЕМ Бі-8 ТА КОМПАСОМ АНДРІАНОВА

У тому, що це дійсно так, переконатися не важко, варто лише стати свідком змагань розвідгруп. Проводяться вони щороку, протягом кількох діб, за давно затвердженою та випробуваною схемою.

Перший етап — «найлегший» — заліки з теорії. Кожний із семи членів команди тестується суддівською колегією, яку очолює головний суддя змагань. Будь-яка погрішність — мінус для всієї команди. Після цього — десантування і вихід у район розвідки. Три десятки кілометрів марш-кидка, маскуючись, полями-байраками, у повній бойовій викладці. На «старті» спецназівець має вигляд новорічної ялинки — амуніції, озброєння та припасів несе на собі більше 30 кілограмів. До речі, ця «вантажопідйомність» не зменшується протягом усіх змагань, за винятком витрачення їстівних запасів.

Одразу ж після виснажливої «прогулянки природою» групи мають нагоду «освіжитися», форсуючи водну перешкоду. Місця для переправи організатори змагань навмисне підбирають такі, що вбрід не перейдеш — глибокі, повноводні, краще — зі швидкою течією та обривистими берегами. Мимоволі напрошується запитання: а більшої калюжі не знайшли?

Наступний етап відпочинку теж не передбачає. Нічний пошук. За шість з половиною годин розвідники мають виявити замаскований об’єкт умовного противника, наприклад елемент командного пункту. Стоїть собі замаскований десь у лісі чи на лузі в копиці сіна автомобіль-радіостанція. Площа пошуку — 100 квадратних кілометрів. Уперед, хлопці, шукайте вітру в полі...

До речі, слідопитські навички відпрацьовуються й потім. П’ятим пунктом програми передбачене не менш складне завдання. За умовами змагань кожний командир групи отримує від судді усну, так звану азимутальну картку, за якою група має здійснити пошук і виявити тайник із захованими в ньому документами. Родзинка номера — до вказаного місця треба дістатися маскуючись, аби спостерігачі навіть не помітили момент виявлення схованки. При цьому основними «знаряддями праці» наших розвідників, як і 50 років тому, є звичайні армійські біноклі, карти та компаси, а головна ставка — на відмінну пам’ять командира групи, орлиний зір кожного члена команди та... їхні акторські здібності. Адже іноді, щоб підійти до виявленого тайника, доводиться переодягатися і видавати себе за місцевих жителів, що працюють у присадибному господарстві або ж випасають громадську худобу.

У документах, що добуті з тайника, міститься наступне завдання: через заміновану ділянку місцевості дістатися до вказаного об’єкта умовного противника й підірвати його. Тут спецназівці мають бути і саперами, і мінерами одночасно, а працювати доводиться не тільки щупом — аби виявити встановлені розтяжки і міни, а й олівцем — розрахувати на папері кількість вибухівки, необхідної для знищення цілі.

За всі свої митарства напівголодні, виснажені розвідники сповна «відриваються» у засідці. Цей етап передбачає захоплення штабного автомобіля умовного противника, допит полоненого (англійською, французькою, німецькою, арабською мовами), переклад отриманих документів, ремонт виведеного з ладу транспортного засобу. Зазвичай непереливки водієві вантажівки та пасажирам. Діють «диверсанти» жорстко, по-бойовому, трапляється, що не тільки ґудзики з одностроїв зривають...

Одне з правил роботи армійських розвідників — усі активні дії ведуться тільки вночі, а вдень вони відпочивають. Організація так званої «днівки» — один із важливих елементів підготовки спецназу. Для стомлених людей ці кілька годин сну на сирій землі просто неба видаються перепочинком у п’ятизірковому готелі. Однак зовсім розслаблятися не можна. Радист і командир готують та передають у «Центр» шифрограму, інші — спочатку облаштовують і маскують місце відпочинку, а потім по черзі охороняють своїх товаришів.

В останній день змагань програма особливо насичена. Знову вихід у район, дорозвідка об’єкта атаки, практичні заліки з медичної підготовки, бойові стрільби груп у нападі — з автоматичних пістолетів, снайперських гвинтівок, ручних кулеметів, автоматів, підствольних та протитанкових гранатометів. Після «бою» — відрив від противника, що переслідує групу. Тобто знову ж таки виснажливий 10-кілометровий марш-кидок, доповнений стрільбою в тирі з малокаліберної гвинтівки та метанням бойових ножів. На фініші на «змучених, але задоволених» спецназівців чекають гарячий чай, чиста білизна та привітний суддівський прийом...

«SOS!»

У розповіді про службу елітних підрозділів нашого війська зовсім не хотілося торкатися проблем, з якими особовий склад спецназу стикається протягом останнього часу. Адже справа не лише в хронічних «болячках»: відсутності коштів на належне забезпечення сучасними матеріально-технічними засобами ведення розвідки, примітивному одязі та взутті чи допотопних, п’ятидесятирічної «свіжості» рюкзаках десантника. Справа в іншому. Малозрозумілим є те, що нині намітилася стійка тенденція до скорочення цих, без перебільшення, найбоєздатніших частин нашого війська. Проте давно відома проста істина — скорочення чисельності армії має компенсуватися посиленням розвідувального компонента. Яскравий приклад такого підходу маємо поряд, у Білорусі. Там, скоротивши збройні сили до 70 тисяч особового складу, не реорганізували бригаду спеціального призначення. Навпаки, її посилили новими загонами так, що тепер їх налічується аж сім!

Нам же, на жаль, доводиться говорити про збереження свого потенціалу хоча б на тому рівні, який маємо зараз. А це, насамперед, справжні професіонали, які є золотим фондом, гордістю армії. Те, що українські бійці нічим, окрім оснащення, не поступаються своїм колегам з інших країн, визнали всі, навіть американці. В Іраку їм довелося спостерігати за роботою наших хлопців. Коментарі заокеанських «рембо» можна узагальнити словами: «Щиро захоплені!»
_________________
"Заунивно бути наприкінці ХХ сторіччя січовим стрільцем" (с) О.Кривенко. На початку ХХІ бути січовим стрільцем не менш заунивно.